Пам’ятаєте, як ми сиділи в холодних і темних домівках восени та взимку1998-2000 років? Тоді московити (ще без ракет і дронів) нас “по-братерські” морозили.

Правильні висновки ми, на жаль, не зробили тоді.

Потім настав 2014 рік і все повторилось тільки в менших масштабах.

То чому нас дивує поведінка “припадочних запаребриком” в 2022?

На мій погляд, варто дивуватись собі під час виборів влади, а головне мати тверду пам’ять і робити висновки, щоб знову не дивуватись в майбутньому.

А забувати треба не свою новітню історію, а існування країни “аналогов нет”. Добре буде, коли на згадку прізвища путін – ми запитаємо: “А хто це?” Забуття – найкраща помста.

Але це вже після нашої Перемоги й покарання всіх рашистів.

Тримаємось, друзі! Смерть ворогам!

З часом виявилось, що певна (немала) кількість електорату живе собі з гаслом «какая разница» й без емоцій, весело розпиває пиво біля алеї «Небесної сотні».

Але мине небагато часу, настане 24 люте і країна прокинеться від звуків вибухів, від телефонних дзвінків з одним словом «почалось». Відтоді кожного дня ми будемо отримувати повідомлення про загиблих мирних мешканців наших сіл та міст, кожного дня, на превеликий жаль, будуть гинути на фронті наші захисники.

З відчуттям болю ми розуміємо, що кількість вбитих збільшується з кожним новим днем рашиської навали. Але чому стала можливо ця навала? Чому саме на нашу країну? Я зараз не про геополітику, не про психіатрію кремлівського фюрера, і не про «мовчання росіяньських ягнят», я про морально світоглядний устрій нашого континенту, нашої планети, світу.

Для чого ми громадяни України опинились в такій тяжкій кровавій трагедії? Чому, наприклад це не сталось (гіпотетично) з угорцями, чи будь-якою іншою країною де присутні руськомовні (я не про те, що Угорщина входить до НАТО, я про те, що вона могла б й не потрапити до НАТО, щобільше, ми б могли вже бути в тому НАТО, або раптом НАТО б розвалився (що не бажано), чи путлер подохнув би у 2013-му (якби, ж!), або тунгуський метеорит рухнув би на рф з такою силою, щоб їй стало не до нас років так на 500, або…)

Могло статися будь-що, але сталось, як сталось: саме з нами й саме російські ракети, бомби падають на саме наші землі, саме російські солдати «приперлись» в наші міста й села, саме влада рф віддає накази вбивати українських воїнів та мирних громадян. Давно вже наша «Небесна сотня» перестала бути сотнею…

Як нам конвертувати ці відчуття суму, жалю до загиблих, поранених, знедолених? Як трансформувати їх в ту необхідну якість, що повинна була б вже бути в нас сформована після майдану 2014 року, після «Небесної сотні»? Що то за якість? Яку настільки життєво необхідну моральну, емоційну рису ми маємо сформувати в собі? Патріотизм? Думаю, що це зрозуміло. Патріотизм не меншості учасників майданів 2004, 2013-2014, а патріотизм вирішальної електоральної виборної більшості громадян України!

Але для чого? Невже в нашому сучасному, глобалізованому світі ще настільки важливо бути патріотом своєї держави? Чому таке старе, навіть древнє поняття, як патріотизм, стало вкрай необхідне 40 мільйонам громадян величезної країни в центрі Європи в XIX столітті?

Я поцікавилась як трактують патріотизм різні словники й навела саме те, яке, на мій погляд, найглибше розкриває це поняття:

«ПАТРІОТИЗМ (від грецьк. πάτριά — вітчизна) — любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани.

П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам’яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди.

Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя…

З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов’язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси. Більше того, як зазначає Горацій, “радісно й почесно вмерти за вітчизну”.

В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним “для Батьківщини” врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти…

В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід’ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв’язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави.

П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір’я до людей “іншої крові”. Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: “Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ”.

Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем …, що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля. В. Скуратівський»

Повний текст тут:

Через співчуття скорботи до загиблих українців та громадян інших країн, що виборюють нашу Незалежність, ми мусимо замість байдужості «какая разница» чи ненависті «сделаем их», чи інших інструментів маніпулятивного виборчого впливу, зародити в собі патріотизм, перетворившись вирішальною більшістю в патріотів України. Можливо саме задля того, що б з часом стати патріотами не тільки України, а й всієї планети.

Виявляється, для сучасного глобалізованого світу патріотизм не є застарілим поняттям, навпаки – це модерне, неймовірно задорого здобуте, але обов’язково-необхідне відчуття цивілізованої людини.

Такими є зараз емоційні, моральні виклики до тих нас, хто переживає, співчуває, але не перебуває на фронті, хто поїхав за кордон, хто має час на себе.

До справи, друзі!

Дивна річ ця людська пам’ять. Ще дивніша річ – пам’ять народна.

Щось вона фіксує так міцно, що годі й було б забути – та де там! А щось вщент забуває так, наче й не було того зовсім, наче й не на її землі, не з її народом.

А дещо, взагалі примудряється перекрутити догори дриґом, і в такій недолугій конструкції вперто «пхатися» до омріяного майбутнього. Але воно ж не лізе ніяким боком! Бо не будується пристойне майбутнє на брехливому минулому, бодай і всенародному.

Про що це я? – про наше сьогодення. Запитайте себе, або своїх знайомих: коли в Україні з’явилися перші концтабори? Впевнена, що 9 людей з 10 назвуть 1941 рік, маючи на увазі гітлерівські концтабори. І це відповідь неправильна. Чому? А тому, що документи «родной коммунистической партии» та її вождя – В. І. Леніна (в дивацтві – Ульянова) свідчать про дещо інші дати:

«Написано 9 августа 1918 г.

Печатается по рукописи. Впервые напечатано в 1942 г. в Ленинском сборнике XXXIV

ТЕЛЕГРАММА ПЕНЗЕНСКОМУ ГУБИСПОЛКОМУ

Пенза Губисполком
Копия Евгении Богдановне Бош

Получил Вашу телеграмму. Необходимо организовать усиленную охрану из отборно надежных людей, провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города. Экспедицию пустите в ход. Телеграфируйте об исполнении.

Предсовнаркома Ленин».

/Полное собрание сочинений т. 50 стр. 143-144/

«СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ РСФСР

ПОСТАНОВЛЕНИЕ

от 5 сентября 1918 года О КРАСНОМ ТЕРРОРЕ

Совет Народных Комиссаров, заслушав доклад Председателя Всероссийской Чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности о деятельности этой Комиссии, находит, что при данной ситуации обеспечение тыла путем террора является прямой необходимостью; что для усиления деятельности Всероссийской Чрезвычайной Комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности и внесения в нее большей планомерности необходимо направить туда возможно большее число ответственных партийных товарищей; что необходимо обеспечить Советскую Республику от классовых врагов путем изолирования их в концентрационных лагерях; что подлежат расстрелу все лица, прикосновенные к белогвардейским организациям, заговорам и мятежам; что необходимо опубликовать имена всех расстрелянных, а также основания применения к ним этой меры.

Подписали: Народный Комиссар Юстиции Д. Курский

Народный Комиссар по Внутренним Делам Г. Петровский

Управляющий Делами Совета Народных Комиссаров Вл. Бонч-Бруевич

СУ, № 19, отд. 1, Ст. 710, 05.09.18».

Прихильники Леніна разом з “какая разница” можуть сказати, “ну, тоді ж була громадянська війна”. Дійсно, але навіщо ж тоді так старанно приховувати ці накази, розпорядження, листи вже після перемоги “Великой октябрьской социалистической революции”, навіть по наш час?

Бо, окрім газет того періоду, які я гортала в газетному фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, інші матеріали (деякі наведені в статті) я знаходила в архіві СБУ в папках та збірниках партійних матеріалів із вицвілим грифом “Сов. Секретно”. Якщо жорстокість була необхідна і виправдана (якщо таке можливо!), то навіщо “Сов. Секретно”? Щось не складається світлий образ “Леніна і Ко”.

Архів СБУ /фото автора/

Майбутній очільник Київської Надзвичайної Комісії («НК») Лацис в 1918 році писав:

«Не ищите в деле обвинительных улик о том, восстал ли он против Совета оружием или словом. Первым долгом вы должны его спросить, к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, каково его образование и какова его профессия. Эти вопросы должны решить судьбу обвиняемого» /журнал «Красный террор», 1 ноября 1918 года/.

Подивіться на дату випуску марки — 1988 рік, “Советский государственный и партийный деятель” — чудова людина, приклад для виховання дітей…

Газета “Більшовик” №73, 1919 рік /фото автора/

Газета “Більшовик” №107, 1919 рік /фото автора/

Додавати усі свої фото з газет із розстрілами — немає сил. Пишіть мені: kaprel@foxpublishing.in.ua, вишлю свої фото. Бо чомусь (цікаво чому б це?) й досі немає цифрової версії газети Більшовик (Київ) за 1919 рік.

Решать судьбу” почали вірні ленінці в РСФСР в 1918 році, а в 1919 воно “прилетіло” в Україну, причому так, що здригнувся увесь цивілізований світ.

Газета «Вечерние огни» 1919 рік, №5. /фото автора/

Поочитайте ще раз відчайдушні волання солдата Добровольчої Армії:

«Что вы здесь делали? Как вы могли допустить такой ужас?» Чи не до Вас він звертається з 1919 року? Що робили Ви в січні-лютому 2014 року, коли на київському Майдані розстрілювали й катували «Небесну сотню»? Де були Ви, коли на майданах Харкова, Донецька, Одеси, … калічили та вбивали патріотів України? Дайте відповідь собі. Не виправдання, а коротку, тиху, чесну відповідь. Для чого? Для того, щоб краще зрозуміти себе, саме як частину суспільства. Для

того, щоб не плекати оманливих сподівань на кшталт: “нового Майдана не буде”, або “Вся Україна повстане”.

Відповідайте виключно за себе.

Фото з сайту “Українська правда” 17.12.2013

/“Українська правда” 17.12.2013, посилання https://life.pravda.com.ua/society/2013/12/17/146059//

Повернемось до суспільства 1919 року. За переписом населення того ж року, в Києві мешкало трохи більше півмільйона жителів (uk.wikipedia.org “Перепис населення Києва 1919 рік”). Приблизна чисельність Червоної армії, яка захопила місто в січні того ж року (по різним даним) від двадцяти до сорока тисяч. Зрозуміло, що після захоплення, армія рушила далі, залишивши по собі інші структури, які почали впроваджувати свої закони й методи керування містом.

Невідома чисельність цих структур, але зрозуміло, що їх точно було не 40 тисяч.

До чого я веду? До того, що 544 тисячне місто мало шанс викинути геть більшовицьких силовиків разом з чиновниками, як би кияни об’єднались. Як би ж…

Чи мали вони бодай шанс на об’єднання та спротив? Думає, що ні.

Подивіться національний склад того самого перепису 1919 року:

росіяни — 232 тис.- 43%

українці — 129 тис. – 24%

євреї — 114 тис. – 21%

поляки — 37 тис. – 7%

Росіяни разом з українцями, євреями й поляками складали 95% населення Києва. Чисельно їх було трохи понад 512 тисяч — сила-силенна. Чи могли б вони, порозумівшись між собою, дати відсіч нечисельним організаторам терору? Очевидно, що так. І саме про це кричав їм біля Анатомічного театру молодий солдат Добровольчої армії.

Але ж, об’єднатись вони не могли. Чому? Тому, що царська влада (як будь-яка авторитарна, недемократична влада) чудово пам’ятала про “розділяй та володарюй”, і треба віддати належне, дуже вправно провадила свою національну політику. Чого тільки варті систематичні погроми: єврейські, вірменські, періодичні німецькі. Дійшло до того, що саме російське слово “погром” увійшло у світову лінгвістичну практику. Зауважу, що російських слів (за всі часи існування російської мови), якими поповнилась світова лінгвістика всього три: спутник, блины і погром. Є над чим подумати щодо нашого східного сусіда, щодо “перестать стрелять”, “не надо нам НАТО”, т.ін.

Поміркуйте, а я продовжу.

Отже, українці ненавиділи росіян за придушення всього національного (Емський указ, Валуєвський циркуляр, хоча б згадайте); росіяни — євреїв за конкуренцію в бізнесових справах. Добряче доклалась до підживлення цього відчуття “братерської любові до ближнього свого” і російська православна церква. Чомусь, за невідомих обставин, найжорстокіші єврейські погроми організовувались на світле свято православної Пасхи! Також, окрема “подяка” членам “Союзу русского народа” більш відомим як “чорносотенці”. Чимало “акцій” вони провели і щодо євреїв, і щодо українців, і щодо поляків.

За такої бурхливої вікової діяльності, росіян, як Ви розумієте, ненавиділи геть усі. Та на цьому не закінчувалась царська політика міжнаціональної ворожнечі. Поляки з українцями також дружніх стосунків не мали – я кажу на загал (безумовно були виключення). Додамо до міжнаціональної ворожнечі ще соціальну прірву в кожної етнічної групи. Отже, резюмуємо: безнадійність сподівань на потужний спротив, навіть в середині однієї етнічної групи.

Тому відповідь на питання солдата: “Що ви тут робили! Як ви могли допустити такий жах?” повинна бути така: хтось з нас переховувався, хтось пішов працювати в нові (старі) державні установи, бо погрожували розстрілом та скінчились дрова, харчі, ціни злетіли в рази, поки могли, обмінювали речі та коштовності на харчі, але і вони скінчились, а в радянських “учреждениях” видавали талони (карточки) на дрова, на хліб. А дехто, здебільшого з чисельного різнонаціонального прошарку нижнього класу київського суспільства, “здавали” своїх колишніх хазяїв направо і наліво, хто вмів писати — строчили доноси на своїх кредиторів (таким чином позбувшись боргів), на сусідів по квартирі (з часом заселившись в омріяні квадратні метри), хтось, щоб помститися коханій (коханому) за образу, т.ін. В царині ненависті людська популяція берегів не має. Якщо буде цікаво, то можу вислати фото декількох заяв, за якими чинились арешти.

Вправно скористався товарищЛенин улюбленою за царів політикою ненависті, лише трошки посунувши кут пропаганди з національно-релігійної на суспільно-класову: “Грабьнаграбленное”. На трьох конях мчала більшовицька революція, ім’я тих коней: ненависть, жадоба, злість.

А тепер, повернемось в нашу сучасність, і згадаємо студентську революцію на граніті 1990 року, Майдани 2004, 2013-2014 років. Пам’ятаєте плакат на марші мільйонів першого грудня 2013 року: “Українці всіх національностей — об’єднуйтесь!”, пам’ятаєте автівки на яких підвозили харчі, речі: від “Lanos” до “Mercedes “? Ми таки стали іншими!!!

Але виклики лишились, ніби-то й не було тих років між 1919 та 2014, знову маємо російську не більшовицьку, так імперську загрозу. Тому треба частіше й глибше зазирати у минуле.

Почитайте телеграми, накази, статті “дедушки” Леніна періоду 1918- …, щоб ще раз подумати про партію більшовиків-комуністів, про вождя “мирового пролетариата”, про ЦК КПРС, і ненадійну народну пам’ять, її вибіркову амнезію.

«…і ні одне, ні одне з кривавих діл комуністів не сховається від народу, ніщо з того, що бачили сьогодні свідки, не зникне з його пам’яті» /стаття «Розкриття Київської чрезвичайки», газета «Шлях», № 42, 1919 рік. /фото нижче/

Шлях 1919 №42 /фото автора/

Але зникло… Навіть зараз згадувати не поспішаємо, бо ми ж такі ніжні, нам так “Важко оце читати”, або інша версія: “Не може бути!” Такбуло ж! Люди з 1919 жили в тому страхітті, а ми у 2021 не бажаємо навіть прочитати, сидячі в комфорті та спокої, з кавою та чизкейком. Зрозумійте друзі, не усі ми змінились, як виявили вибори 2019 року, навіть більше, щось знову повіяло ненавистю та злобою: “Зробимо їх”. Але так само, як в 1919 – “зробили” самі себе. Тому, щоб раптом знову не примчало нафталінове “Грабь награбленное” — вивчаємо і пам’ятаємо про діяльність “Ленін і Ко”.

Додаю ще, для пам’яті.

Сам Ленін багато своїх настанов (особливо кривавих) засекречував і публічно засуджуючи «перегибы на местах», утаємничено вимагав:

«Т. Крестинскому.

Я предлагаю тотчас обнародовать (для начала можно тайно) комиссию для выработки экстренных мер (в духе Ларина- Ларин прав). Скажем, Вы + Ларин + Владимирский (или Дзержинский) + Рыков? или Милютин.

Тайно подготовить террор: необходимо срочно. А во вторник решим: через СНК оформить или иначе.

1920 г. Ленин»

А задля унеможливлення спротиву:

«Печатается по рукописи

ПРОЕКТ ПОСТАНОВЛЕНИЯ СОВЕТА ОБОРОНЫ О МОБИЛИЗАЦИИ СОВЕТСКИХ СЛУЖАЩИХ

§ 1. На 4 месяца (с 15. VI по 15. X) мобилизовать всех служащих в советских учреждениях мужского пола от 18 до 45 лет, заменив их женщинами или временно сократив известную часть работы.

Примечание к § 1. Освобождаются лишь больные и абсолютно незаменимые, не больше 10%, по разрешениям особой комиссии.

§ 2. Мобилизованных направить в распоряжение военного ведомства. Явка … числа.

§ 3. Мобилизованные отвечают по круговой поруке друг за друга, и их семьи считаются заложниками в случае перехода на сторону неприятеля или дезертирства, или невыполнения данных заданий и т. п.

§ 4. Мобилизованные составляют группы из небольшого числа лиц, по возможности разных специальностей, с тем чтобы каждая группа могла брать на себя, в тылу и на фронте, те или иные задания по формированию, переправе, содержанию войск и тому подобное.

§ 5. Каждый мобилизуемый обязан составить себе получаемую им из книжных складов ЦИК и т. п. библиотечку наиболее необходимых пропагандистских и агитационных брошюр и листовок, за ознакомление с которыми солдат и населения мобилизуемый несет ответственность, будучи обязан еженедельным отчетом о том, как он исполняет эту обязанность.

§ 6. Каждый мобилизуемый немедленно по мобилизации, не позже… дней, обязан дать подробные сведения о своем образовании, прежней службе или прежних занятиях, о местах прежнего своего жительства, о знании им иностранных языков и пр., по особо составляемой программе».

Написано не позднее 31 мая 1919 г. Впервые напечатано в 1933 г. в Ленинском сборнике XXIV.

/Джерело: https:/leninism.su/works/38-tom-54/240-1918-1920.html/

Як стратегічно міркувала людина, як добре зналася на людській психології, в умовах війни зліпила потяг з 18 (!) агітаційних вагонів, і слідкувала за збереженням агіток, правда у своїй типовій манері «суд, трибунал, концтабір, розстріл. /Статті «Не зривайте плакатів» нижче/

Газета «Більшовик» 1919 р., № 67. /фото автора/

А звідки ж папір для політінформації? Ха! Що там довго думати, читайте «Підрахунок паперу»

Газета “Більшовик” 1919 р., № 95 /фото автора/

Газета “Киевская жизнь” 1919 рік, № 5 /фото автора/

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Увійшовши у смак, більшовики зупинятися не збирались, це ж так зручно: “немає людини — немає проблеми”, тому голодомори, розстріли, ОГПУ, НКВС, «чорні ворони», уранові рудники, КДБ, псих-диспансери для купки незгодних, із виключно радянським діагнозом «вяло текущая шизофрения».

А зачарована “коротка” народна пам’ять пригадує лише автомат газованої води за 3 копійки, мокру ковбасу по 3,20 карб. та горілку по 3,62 карб. «Какую страну прос…».

Ага…

Подольска Губчека. 1921р. Архів СБУ /фото автора/

Газета «Вечерние огни» № 26, 1919 рік. /фото автора/

Газета «Вечерние огни» № 31, 1919 рік. /фото автора/

P.S.

На останок, друзі, надаю сучасні адреси деяких колишніх київських катівень НК:

вулиця Липська, 16; Садова, 5; Пилипа Орлика, 3; Інститутська, 20/8; Пушкінська, 25.

У дворах цих будинків чекисти проводили розстріли, прикопували тіла в ямах, а коли не було вже куди ховати, то звозили до Лук’янівського кладовища.

Концентраційний табір був за сучасною адресою: вулиця Госпітальна, 24-а (“Пересильна тюрма” — зараз Косий Капонір)

Але, якщо будете шукати біля цих місць бодай якусь пам’ятку за закатованими більшовицькою НК киянами – то даремно. “Навіщо травмувати суспільство” і народну пам’ять…

 Перемоги популістів породили нове навіювання — панацею під назвою “Критичне Мислення”. По-перше “Критичне” по-друге “Мислення”

Які перспективи? Чи варто поставити на перемогу? Замислимось критично .

 Звідки взятися критичному мисленню тут на Землі, коли значна частина людства, називаючи себе цивілізованою, щиро вірить в життя після смерті!

 Як? Чому?

 Наприклад, ми, християни віримо в позаземне продовження життя. Тобто, нам сказали, що “там” є вічне життя і прихильники тисячоліттями несуть гроші, відписують рухоме і нерухоме майно різноманітним церковним установам тільки за те, що — ви тільки замисліться — після закінчення земного шляху вони (гіпотетично!) переходять в кращі умови вічного позаземного життя!

Яким чином, що там за умови — невідомо абсолютно, а народ вірить!

 Коли ви збираєтесь на відпочинок, то при виборі готелю ви дивитесь локацію, фото номерів, відгуки на різних сайтах, питаєте знайомих, які вже відпочивали, і тільки потім, отримавши корисну інформацію і зваживши усі плюси й мінуси бронюєте готель. Це нормальні, розумні дії розумної людини.

 Чому ж міняється цей розумний підхід, коли мова заходить на релігійне підґрунтя?

Тому, що в нашій голові тисячоліттями “сиділа” віра в різноманітних богів і богинь.

 Наприклад, в часи розквіту ордену Тамплієрів, один заможний француз відписав (в перерахунку на сьогодні) двісті тисяч євро за прощення 1/7 його гріхів. Виходить, щоб пробачили йому усі гріхи треба було відписати майже півтора мільйони євро! І відписували.

Ви скажете: “Та коли це було — XII-XIII століття — так і зараз прикладів безліч (про десятину вже й не кажу).

Це ж тільки вдуматися — сплатити за “вічний” відпочинок, якого НІХТО, НІКОЛИ не бачив, ані фото, ані сайту, навіть локації немає! А гроші несуть!

 В такій реальності сподіватись на критичне мислення — марно і нерозумно.

 Будьмо реалістами, друзі, загальне виборче право себе не виправдало. Вочевидь, треба міняти виборчу систему. На яку? Можливо вводити тестування для виборців на отримання права обирати кандидатів до різних рівнів владних структур, можливо інші варіанти — я не знаю, але я точно знаю, що сподіватись на критичне мислення – це відволікання сил і втрата часу!

 Гарного вечора, друзі!

]]> http://foxpublishing.in.ua/mriya-pro-kritichne-mislennya/feed/ 0 http://foxpublishing.in.ua/hotinska-fortetsya/ http://foxpublishing.in.ua/hotinska-fortetsya/#comments Fri, 29 Nov 2019 11:31:25 +0000 kaprel http://foxpublishing.in.ua/?p=1726 Хотинська фортеця Якими ми були наївними, якихось 6 років тому, коли вірили, що наша армія нам не потрібна, а тим більше якесь «страхітливе» НАТО. "Проти кого нам воювати, коли ніхто не збирається на нас нападати?" Та невже?

]]>

Якими ми були наївними, якихось 6 років тому, коли вірили, що наша армія нам не потрібна, а тим більше якесь “страхітливе” НАТО. “Проти кого нам воювати, коли ніхто не збирається на нас нападати?” Та невже? Якби ми в школі краще б вчили СВОЮ історію та після школи не страждали на “провали” пам’яті, тоді б ми знали, що мир – субстанція короткочасна та мінлива. Придивіться до подій Хотинської фортеці, а точніше, до дат.

“Старовинне місто Хотин посідає помітне місце в середньовічній європейській історії. Засноване східними слов’янами поблизу важливої переправи на Середньому Дністрі, воно швидко розвивалося і стало одним з важливих оборонних і торговельних пунктів цієї території. Хотинська фортеця у свій час була однією з наймогутніших у Східній Європі, під її стінами не раз сходилися численні армії. Внаслідок свого стратегічного прикордонного розташування твердиня протягом століть перебувала у складі різних держав (Київської Русі, Галицько-Волинського, Молдавського князівств; Османської, Австро-Угорської, Російської імперій).

Перші надійні фортифікації у вигляді земляного валу з дерев’яними заборолами і видовбаного упоперек скелястого мису ровом, постали, вірогідно, на межі Х-ХІ ст. Саме тоді київський князь Володимир Святославович після походу на хорватські землі приєднує до Русі й територію слов’ян-тиверців, зводячи нові фортеці як центри княжої влади і місця перебування намісників.

У ХII ст. Хотин увійшов до складу Теребовлянських та Галицьких земель, ставши значним торговельним центром на Дністровському водному шляху. Вважається, що перші кам’яні фортифікації Хотинської фортеці могли виникнути в 40-50 хх рр. XIII ст., коли Данило Романович, князь Галицький, укріплював старі і будував нові фортеці для захисту від монголо-татарського нашестя. Інша думка – що це сталося після 1259 р., коли на вимогу монголо-татар Данило і Василько Романовичі були змушені зруйнувати всі оборонні споруди князівства, в тому числі й дерев’яно-земляні хотинські, на місці яких і звели пізніше кам’яні. Аналіз будівельного розчину з найдавнішої частини стіни фортеці показав його подібність до київських цем’янкових (вапняних із значною домішкою битої цегли) розчинів ХІ-ХІІ ст. Це свідчить, що перші кам’яні мури могли постати і раніше, у ХІІ-І половині ХІІІ ст., коли не припинялися військові конфлікти між Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством…

З включенням у другій половині ХІV ст. Нижнього Подністров’я до складу Молдавського князівства Хотин набуває важливої військово-політичної ваги як торговельний і митний пункт на північному кордоні Молдавії. Широке застосування артилерії, яке почалося із середини XV ст., спонукало молдавського господаря Штефана ІІІ чел Маре (Великого) (1457-1504 рр.) активно зміцнювати стратегічну оборонну систему князівства, що складалася з 9 фортець, куди увійшла і Хотинська…

Хотинська фортеця

у 1476 р. османське військо султана Мехмета ІІ не змогло його здобути. Не останню роль в цьому відіграла і організація оборони фортеці під керівництвом пиркелаба Влайку – рідного дядьки Штефана, який виконував обов’язки хотинського коменданта з 1467 по 1481 рр.

А через якихось 62 роки нова навала: “У 1538 р. … польське військо на чолі з графом Я. Тарновським взяло в облогу Хотин. Зробивши за два тижні підкопи під стіни фортеці, поляки мали намір висадити їх у повітря, але не зробили цього, уклавши мирну угоду з воєводою Петром.”

Минає 83 роки і знову маємо: “У вересні 1621 р. у боях проти армії турецького султана Османа ІІ спільно з коронними і литовським силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.”

Ще через 51 рік: “У 1672 р., після захоплення Кам’янця, тут знову перебували турецькі вояки на чолі з пашою Гусейном. Зібравши 30-тисячне польсько-литовське військо, коронний гетьман Ян Собєський за допомогою козаків правобережного гетьмана М. Ханенка 11 листопада 1673 р. розгромив 40-тисячний османський контингент. Польсько-литовсько-козацькі втрати загалом були незначні, але в їх числі був і молодий шляхтич з Ошм’янського повіту Литви Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.”

Через якихось 40 років знову маємо: “…у 1712 році турки, захопивши фортецю, частково зруйнували старі мури, але оточили її міцними спорудами за новими зразками, збільшивши їх більш як наполовину, так що зараз вона справедливо вважається найкращою і найміцнішою фортецею Молдавії”.

Хотинська фортеця Таран

І це ще не кінець історії. “Турецька влада, яка повернулась у 1793 р., протрималася лише до нової турецько-російської війни 1806 р., вже на початку якої царська армія зайняла Хотинську фортецю і утримувала її до підписання Бухарестського мирного договору 28 травня 1812 р. За його умовами Дністро-Прутське межиріччя, з Хотинщиною включно, увійшло до складу Російської імперії.”Ще через 16 років “під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. у Хотині перебували підрозділи 6-го корпусу Другої російської армії. Після поразки Росії у Кримській війні (1856 р.) статус Хотинської фортеці як воєнного об’єкту був скасований, вона передається у цивільне відомство.

Цитадель, а разом з нею і Нова фортеця поступово приходять у занепад. Руйнація поглиблюється бойовими діями двох світових воєн – на початку липня 1941 р. відступаючі частини Червоної армії підірвали мінарет, від якого залишився лише цоколь зі сходами.

Реставраційні роботи почалися тільки в 60-х рр. ХХ ст., коли у 1963 р. споруди фортеці було взято на облік як пам’ятку державного значення. У 2000 р. створений Історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», який у серпні 2007 року став переможцем акції «7 чудес України».”

Хотинська фортеця Трипілля

Скажу чесно, друзі, на уроках історії оці всі питання на кшталт: “В каком году было восстание Спартака?” мали значення тільки для отримання доброї оцінки.

Але, не пройшло й “98″ років, як до мене, нарешті, “доїхало” катастрофічно важливе у сучасному нашому житті значення цих неулюблених, чисельних історичних дат.

Ба, більше! Як взагалі, ми могли, маючи таку нескінченну історію захоплень, визволень, знову захоплень і знову визволень і так впродовж тисячоліття, бути такими безвідповідальними, так безпечно ставитись до свого життя і життя країни?! Оце справжня ганьба нам і тим вчителям історії, які ставлять акценти не на розумінні історичних подій і їх наслідків, а на зазубрені дат.

Наша історія – це безцінний досвід попередніх поколінь, помилки яких нам з вами ні в якому разі не можна повторювати, аби знову не наразитись на небезпеку. Хоча ми таки примудрились. Коли Ви в своєму життя вчиняєте якусь дурість, то Ви, що найменьше, цю дурість намагаєтесь більше не повторювати. Оце і є Ваш персональний досвід (Ваша особиста історія). Такий самий досвід є і в країни і в народу. Цьому і вчить істричний досвід – не повторювати помилки минулого. Для цього її конче треба вивчати і пам’ятати так, щоб і серед ночі як від зубів відскакувало: “А скільки разів Хотинська фортеця переходила з рук в руки?”

Друзі, подорожуйте Україною, бо вона нас навчає і цим оберігає. А ми її?

Матеріали взяті з сайту http://khotynska-fortecya.cv.ua/istoriya-khotynskoyi-fortetsi

Спадкове відчуття

Шановне товариство! Почну свій маленький нарис з цитати, що “летіла” до нас аж з минулого століття, а точніше з 1912 року, та попри всі історичні бурхливі події, зберегла всю свою сутність та дивовижну актуальність. Звучить ця фраза (мовою оригінала) так:

 «Когда входишь в храм, тебя охватывает молитвенное настроение, а когда входишь в помещение Киевского округа путей сообщения, то чувствуешь, что надо «дать»».

 Ці щирі слова “надо дать” вилетіли з вуст не аби кого, а самого ревізора міністерства шляхів сполучення пана Літовченка, і проголосив він їх не тихенько вдома на кухні, а прилюдно на судовому процесі, що проходив в Києві в тому ж таки 1912 році, по справі київської «путейской панамы».

 Що то була за “панама”, звідки така назва й до чого нам наразі це все, я поступово поясню.

 А почну з того, що для свідомого розуміння подій сучасних таки треба ретельно вивчати події, здавалось б, “застарілого” минулого. Чому? Тому, що минуле в деяких бізнесово-державних зв’язках раптом виявилось найреальнішим сьогоденням. І хто знає, може декому вималюється і на майбутнє. А ті схеми, що теперішні деякі махінатори-чиновники видають, як своє ноу-хау, їхні минулі попередники “їли на сніданок”.

 Одним з таких прикладів і є справа “путейської панами” і тому дивимось уважно.

 По перше, що таке “панама”? Цей вислів з’явився після одного судового процесу, що проходив у Франції наприкінці ХІХ століття й увійшов до Великої енциклопедії Ларусса, як найскандальніший процес за всю історію Французької республіки.

Одна відома на той час місцева приватна компанія через чисельні випуски акцій зібрала грошей з 700 тисяч французів, а потім збанкрутувала, так і не побудувавши Панамський канал, як обіцяла своїм чисельним акціонерам, які мріяли про неосяжні дивіденди. Але скандал був не з банкрутства, а з методів ведення бізнесу власниками компанії, що й призвели до банкрутства.

 Річ у тому, що для випуску певної кількості акцій в той час потрібен був дозвіл парламенту. І так сталось, що тогочасні французькі парламентарі, а разом з ними й міністри та деякі журналісти (бо треба ж було формувати відповідну позитивну суспільну думку) отримали від власників приватної компанії за цю підтримку, саме його — ХАБАРЯ!

 “У 1892—1893 роках велике число міністрів були звинувачені французькими націоналістами в отриманні хабарів від де Лессепса в 1888 році для розв’язання питання про випуск позики, що призвело до процесу над Лессепсом та його сином Шарлем. Між тим, 510 членів парламенту — в тому числі шість міністрів — були звинувачені в отриманні хабарів від Панамської компанії за приховування від громадськості інформації про фінансовий стан компанії.

Слідство над керівництвом Панамської компанії тривало близько трьох років. На лаві підсудних опинилися обидва Лессепси, Густав Ейфельі ще дві посадові особи Панамської компанії. Фердинанд і Шарль Лессепси були засуджені до п’яти років в’язниці й грошового штрафу; Ейфель і двоє інших обвинувачених — до двох років в’язниці та грошового штрафу. Проте ніхто із засуджених не відбув свій термін: щодо Фердинанда Лессепса вирок не набув чинності через його вік і заслуги, а вирок іншим чотирьом було скасовано судом вищої інстанції через чотири місяці.” /uk.wikipedia.org/

Саме після цього Панамського скандалу будь-які корупційні зв’язки між чиновниками та бізнесом називали “панама”.

А тепер повернемось до Києва, до нашої “путейської панами” і записам в “амбарній” книзі, які й спричинили скандал і судові справи.

Наводжу уривок з газети “Киевская мысль” за 1912 рік (мова оригінала):

 “В Киевской судебной палате с участием сословных представителей слушалось вчера два путейских дела, первые из серии дел, именуемых путейской панамой: первое дело о пот.двор. Т.П. Доковском и второе о двор. К.Ф. Милобензском и бывшим гласном киевской городской думы купце В.Г. Леснере.

 Оба дела возникли после обыска, произведенного 08 августа 1910 года у поставщика каменного угля для нужд киевского округа путей сообщения Леснера в связи с делом заведующего мастерскими киевского округа инженера Чирьева.

Во время обыска отобраны были у Леснера кассовые книги, в которых оказались записи, компрометирующие названных обвиняемых, а именно: в кассовых книгах за 1907, 1908 и 1910 года имеются такие записи: «Расходы по поставкам… Дак. 100+75», «Расход в окр. Д. 75», «За счет торг. углем… % по поставкам (Д) … 25» и целый ряд других аналогичных записей.

Спрошенный судебным следователем Леснер показал, что во всех приведенных записях, кроме двух, отмечены случаи уплаты денежных подарков служившему в механическом отделе правления киевского округа путей сообщения инженеру Доковскому, фамилия которого означалась им слогом «Дак» и буквой «Д».

Даковский, – показывал Леснер, – настойчиво требовал денег, и он, Леснер, подчиняясь этим требованиям, давал ему взятки потому, что Даковский задерживал по механическому отделу распоряжение о своевременной уплате денег за поставку угля. Размер денежных подарков Даковский определял сам, требуя иногда прибавки, если находил данную ему в виде взятки сумму недостаточной…”

 Схема була така: комерсант постачав вугілля на склад київського округу, сповіщав про постачання правління; фахівець вищезгаданого механічного відділу приймав товар в кількості, проводив хімічний аналіз якості вугілля і за результатами подавав доповідь. Після того, як доповідь надходила до правління, останнім приймалось доленосне рішення про жадану оплату постачання. Виходило так, що без доповіді — грошей комерсанту чекати-недочекатись. Про що свідчить наступний діалог з тієї ж справи:

 «Однажды, при встрече со мной у Семадени, Леснер сказал мне:

- Не везет мне!

- А что такое?

- А вот назначили в округ «хапуг», приходится давать сверх следуемого. Имею я квитанцию о приеме угля, а денег получить сейчас же не могу — Доковский задерживает доклад. Я ему дал 50 р. – и дело было сделано…»

 По цьому епізоду справи суд з вироком довго не вагався:

«Палата признала Доковского виновным в вымогательстве и приговорила к заключению в арестантское отделение на 2 года».

Та це ще не кінець історії про спадковість минулого століття. Мова піде про сучасні конкурси на отримання державного замовлення, у тому числі й через платформу “Прозоро”. Виявляється і тут ми не є першими.

 Як стало відомо на тому ж судовому розгляді справи “путейской панамы», торги на отримання підряду на виконання робіт, або постачання матеріалу для потреб державних компаній проводились максимально прозоро і чесно (нібито), але виявився суттєвий нюанс, а саме: термін виконання. Саме він виставлявся таким, який могли виконати лише ті наближені до чиновницької влади постачальники, яким вони (чиновники) заздалегідь, ще далеко до початку оголошення вимог торгів, надавали данні про необхідну кількість та якість матеріалів. І тому ці бізнесмени заздалегідь закуповували все необхідне і таким чином вибивали з торгів усіх “сторонніх” постачальників. Останні, не зважаючи на запропоновану ними ціну, шансів виграти торги не мали, бо не встигали по термінах виконання (через відсутність необхідних матеріалів на своїх складах). Ну, чим не відкриті та чесні торги?! Елегантно, погодьтесь!

Я тепер прошу Вас, шановний Читачу, замислитись над масштабом питання, що “прилетіло” до нас з минулих часів. Всі наші схеми вже були давно відомі, нічого нового ми (на жаль, чи на щастя) не вигадали. То може це – “надо дать” вічна наша “карма”, що невідривно повзе за нами крізь бурхливе минуле, і при нагоді постає, як той Фенікс, жива-здорова у всій красі?

Тоді на що сподівались 73% електорату в славнозвісному виборчому процесі 2019 року? На які такі “нові” обличчя, руки, ноги, хвіст”? Про що ми?!

Замисліться, з 1910 року вже стільки нових фізіономій змінилося, не кажучи вже про політичні устрої, ну той що? — “панама-невмируща” пережила усіх! Чому? А тому, що є в мене до Вас (безумовно порядної та принципової людини) абсолютно просте питання: від якої суми “панами” (відката) Ви, найчесніша у світі людина і непримиримий борець з корупцію, не змогли б відмовитись? Може від ста тисяч грошових одиниць? Ні? А від мільйона? Знову ні? А від ста мільйонів? На якій цифрі, з кількома нулями після одиниці закінчується Ваша непохитна чесність та принциповість? Дайте собі відповідь! Так отож.

 І тому вимальовується така собі невтішна сучасна реальність: усе наше поважне і не дуже, панство гіпотетично розподіляється на такі три нерівні частини: першу частину складають мізерні, але шановані 0,1% таких громадян, які не візьмуть хабар, скільки б не пропонували. Думаю, що такі люди є, але підозрюю: чисельність їх настільки мала, що ніяким чином не може вплинути на реалії сьогодення, чи майбутнього.

Друга частина складає гіпотетичні 10% тих “обранців долі”, яким “заносять”.

І нарешті третя, найбільша частина складається з 89% порядних (майже) громадян, що щиро і принципово засуджують корупціонерів з відчуттям лютої ненависті, за якою приховується величезна заздрість, що тим “заносять”, а їм (таким працьовитим) — ні копійчини не перепадає. От і вся різниця між 10% та 89% нашого милого населення!

І саме тому перетікання з частини 89% до спільноти обранців 10% частини являє собою наше українське нескінченне “колесо Сансари”. Зрозуміло, що ніяка нова фізіономія, рога, хвіст чи копита не в змозі перервати “панаму”, бо воно ж колесо, тобто безперервне!

А що зможе? Зрозуміло, що невідворотність та законність (справедливість) покарання. Який сенс в корупційній діяльності, коли незабаром конфіскують геть усе і привіт “тюрма, Сибір”.

Більшість з нас, на щастя, є природно законослухняними громадянами. Тому неминучість покарання є дуже вагомим запобіжником злочинних дій.

 Але це ж не про нашу судову систему. І знову безвихідь? Може й ні.

 Є, наприклад, варіант повністю відмовитись від судової системи України та перейти на аутсорсинг до Британського суддівства, чи судової системи США, причому років так на 50-т, щоб перервати спадковість суддівських династій “вовків-підрахуїв”.

 Що скажете, розумний Читачу? Думаєте не вистачить грошей?- повірте, ще й “в плюсах” будемо, дивлячись скільки “заносять”. Пам’ятаєте відео “Кочегарка Іванова” – ні? Можете подивитись в YouTube.

А от чого (поки що) не вистачає нам, так це політичної сміливості владним керманичам та характеру українській нації ! Але ми знаємо, що нація наша має характер і вона його неодноразово демонструвала і зараз демонструє, і не дає владі втратити країну!

Так що справа не в грошах, а в нас самих! І це гарна “новина”, а от чи дійде черга до “кочегарок” ще при їх житті – питання відкрите. А як Ви вважаєте, поміркований Читачу?

Повну версію газетних статей можна знайтина на сайті бібліотеки ім. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/