Видавництво ЛИС

Оповідання написані за мотивами статей з газет «КіевлянинЪ», «Киевское слово», «Биржевые ведомости», «Киевская Биржа», «Киевская мысль» за період 1864-1915 років.

Збіг прізвищ та місць проживання є виключно випадковим.

Зміст

№ 1. Концертмейстери / № 2. Аукціон небачених щедрот / № 3. Випарувався вщент / № 4. Торф’яна церемонія / № 5. Хазука для присяжних / № 6. Пампушкові війни / № 7. «Хто візьме білетів пачку…» / № 8. Оселедцевий олігарх / № 9. Хиби педагогіки / № 10. «Королева-мати» / № 11. «Вам посилка із Шанхаю» / № 12. Математика не в школі / № 13. Клуб «закінчених» бенефіціарів / № 14. Небажане придбання / № 15. Постраждав від оселедця / № 16. Вітаю сердечно! / № 17. Нервова публіка / № 18. Модні ґешефти / № 19. Стелляж, есконт / № 20. Цукровий післясмак / № 21. Тяжка банкірська доля / № 22. Київ-Західний Казахстан

                                                     «На мою думку, кожне наше життя зокрема могло                                                                             б бути  мистецтвом, одначе стає лише гешефтом».

                                                                                                                    /Ольга Кобилянська, 1956/

№ 1. Концертмейстери                                                                                                                  

Чому зі століття в століття окремі особистості людського товариства з маніакальною впертістю вигадують нові-старі закони цивільного, податкового, митного права, і цим примушують інших персонажів цього ж співтовариства із такою ж завзятістю та впертістю порушувати все вищезгадане.

Ця нескінченна боротьба «з вітряками» забирає стільки сил та часу, і так гальмує рух до розвинутого, творчого цивілізованого «прекрасного далека», що вже ніхто і нікуди не їде! Повзе – можливо, якось там шкандибає – може бути. Але так, щоб летіти, а тим більше віііільнооо парити – та де там…

До того ж, куди податись тим, хто вперто таки наполягає на індивідуальному, але саме вільному творчому парінні? Що ж їм залишається? Тільки, як в мініатюрі Михайла Жванецького про життєвий шлях музикантів за часів СРСР:

«Консерватория, аспирантура, мошенничество, афера, суд, Сибирь. Консерватория, частные уроки, еще одни частные уроки, зубные протезы, золото, мебель, суд, Сибирь. Консерватория, концертмейстерство, торговый техникум, зав. производством, икра, крабы, валюта, золото, суд, Сибирь. Может что-то в консерватории подправить?»

Дійсно! Ну що складного один раз в п’ять або десять, да хоча би й двадцять років, зібратись усім «оркестром», прописати «ноти» і «музичити хоч до дірок» чесно та завзято. Принагідно заощадивши купу грошей на інституціях залякування і покарання. Та, куди там!

А власне, навіщо? «Музики» вже чудово підлаштували «інструменти», за довгі роки напівпідпілля погодили з «диригентами» свої status quo. Пам’ятаєте, як в СРСР казали: «Ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять». Або сучасний варіант: ми вдаємо, що платимо податки, а вони вдають, що живуть на зарплатню чиновника, хоча теперішні «вони» навіть не ускладнюють себе вдаванням. А дарма, бо саме ця обставина (через особливості людської вдачі) неминуче призводить до чергової катастрофічної «какофонії» в «музичному» співтоваристві. Звукова революційна хвиля на своєму шляху змітає не лише «концертмейстерів» з «диригентами» та «музиками», але і мирних працівників «суфлерської комори» укупі з усім «глядацьким залом» та «гардеробом» на додаток.

Здавалося би, ось він – доленосний час, ось вона – можливість розгорнути систему «до громадян передом, а до лісу – задом». Але минає рік-два, і дідькова конструкція знову повертається в своє первинне положення.  І що ми з вами бачимо? І як нам з цим, даруйте, анти-обличчям розмовляти, коли орган слуху стирчить десь там, у далекій вишині? Звичайно, «вони» знову нас не чують, і нам залишається: «консерватория, аспирантура, мошенничество, афера, суд…»? На щастя, хоча б Сибір відвалився.

«Во вторник 15 марта в зале музыкального училища состоялось первое квартетное собрание. Г. Шевчик, распоряжающийся устройством квартетных собраний, поручил партии альта и второй скрипки своим наиболее выдающимся ученикам г.г. Секару, Сербулову и Палице. Так что в нынешнем своем составе наш квартет вполне приличен.

Второй шаг «по пути прогресса» в деле квартетных собраний – это сокращение программ. Камерная музыка, для наслаждения которою требуется больше внимания, чем для всякой другой, в больших порциях чрезвычайно утомляет слушателя. В прежние времена, когда в один вечер исполнялось три – четыре квартета или трио целиком, внимательный слушатель выходил из «собрания» совершенно разбитым.

В заключение обращаюсь с просьбой к нашим почтенным квартетистам, которую со мной разделяют многие любители музыки: нельзя ли как-нибудь избегать настраивания инструментов между частями одного и того же музыкального произведения. Напиливание пустых квинт действует в этом случае подобно вылитому на голову ушату холодной воды.» /«КіевлянинЪ» № 61, 1883 р./

Сучасний «внимательный слушатель» страждає не тільки від «напиливания пустых квинт». За даними Організації Об’єднаних Націй щороку при зростанні населення на 1% кількість злочинів зростає на 5%! Така тенденція не додає решткам людства непохитності в дотриманні законів суспільного співіснування.

Тому, цікаво ще дещо: чому, навіть не дивлячись на таку злочинну тенденцію, норовисті персонажі найчастіше перебувають у меншості? Чому це більшість населення покірно й чесно працює на заводах, в крамницях та офісах, приносячи користь суспільству, зарплатню собі, а дивіденди власникові? І лише ці «концертмейстери» псують нам усю статистику, зосередившись виключно на кінцевій складовій – дивідендах «мені, знову мені».

Чим деякі особини нашого співтовариства так докорінно відрізняються від добропорядної більшості? Може, перші мають невідому генетичну ваду, яка продукує невгамовну неслухняність?

Якщо дивитись на цю рису людської вдачі з точки зору еволюції, то законослухняний громадянин — це наш природний, вільний вибір, чи нав’язана соціумом неприродна модель поведінки? Якщо покірливість чинним законам суспільства є такою, що склалась історично і допомогла людству запанувати на Землі, то чому впродовж десятків тисячоліть еволюція не позбулася нечисленних представників Homo Sapiens асоціального типу поведінки? Навіщо вони їй потрібні?

Механізми природи раціональні, повільно, але неминуче вони анулюють непотрібні опції генеруючи нові, необхідні для виживання виду. Чому ж в даному випадку цього не сталось? Навпаки, в XXI столітті зафіксована світова тенденція зростання чисельності порушників закону?

Може неслухняність як раз і є нашою природною опцією, що генерує прогрес взаємовідносин «індивід – соціум»? Вам не здається, що якби не ця купка вічно незгодних, чи то з політичним устроєм, чи то з соціальним життям, то ми б з Вами, доброчесний Читачу, й досі жили б при «рабовласницькому» устрої? Хоча, деякі товариші й сьогодні зітхають по ньому з тугою…

У широкому сенсі до непокірних можна зарахувати представників вельми гідних професій. Наприклад:

винахідників – індивідів, які не згодні з тим, як щось робилося до них;

новаторів – людей, які не згодні з тим, як прийнято було робити до них;

авантюристів – людей з пристрасним бажанням пізнавати незвідане;

аферистів – людей, що не бажають служити, але бажають красиво жити за рахунок покірних службовців;

шахраїв та інших суто кримінальних елементів, що ігнорують і владу, і її слухняних громадян, але бажають процвітати за рахунок перших та других.

Не йдеться про особливо небезпечних злочинців, тим більше, про організовану злочинність, оскільки це та ж система поневолення, тільки більш жорстока її версія.

Ця книга про «вільних стрільців», суб’єктів індивідуальної підприємницької діяльності кримінального сегменту ринку.

Якщо винахідники й новатори викликають у співгромадян частіше захват, то останні категорії незгодних – засудження, і лише в окремі моменти соціальних потрясінь, непокірність раптом стає масовою.

А починається все з такого собі безневинного запитання: навіщо мені, доброчесному підприємцю, платити податки в таку далеку, примарну, державну скарбницю, коли її (скарбницю) потім, вельми реально, розкрадають можновладці всіх рангів, і навіть те мізерне, що дивом залишається, так і воно використовується не на захист мене – справного платника податку, а навпаки, задля фінансування погромів мого будинку, моєї крамниці? Якось зовсім вже незручно виходить, коли постраждала сторона сама оплачує свої ж власні збитки та каліцтва, причому двічі. Ви згодні?

Можливо саме так розмірковували тютюнові фабриканти, коли в 1883 році в їхні голови завітала схема мінімізації податкового тягаря, зокрема, в частині акцизу на тютюн.

Газета «КіевлянинЪ» в №191 за 1883 рік повідомляла саме про це:

«Нам передают следующие усовершенствованные способы обхода акцизной пошлины на табак, производимые некоторыми фабрикантами в уездных городах и местечках.

Лавочник в числе своих покупателей имеет таких, относительно которых он убежден, что они не предадут его плутням известности; такими покупателями бывают его соплеменники и постоянные покупатели его лавки. При продаже таким лицам табаку лавочник производит следующую операцию: края коробки у дна разрезываются таким образом, что бандероль, которая наклеена на боку коробки, остается целой; табак покупатель забирает в бумагу, а пустая коробка с целой бандеролью – на фабрику; там в коробку снова набивается табак и разрезанные края искусно заклеиваются узкой полосой цветной бумаги.

Операции подобного рода распространены в значительной степени, но еще более распространены плутни следующего рода.

Как мы уже сказали, бандероль обхватывает коробку не по середине, а у краев; таким образом находящийся на крышке коробки ярлык заклеивается бандеролью только, с одной стороны. При выпуске табаку из фабрики фабрикант наклеивает на высшие сорта табаку ярлыки низших сортов, сообразно с которыми и наклеиваются бандероли низшей стоимости. По выпуске табаку из фабрики берутся другие ярлыки сообразно с действительной ценой табаку, с одной стороны эти ярлыки обрезываются и затем наклеиваются так, чтобы закрыть первые ярлыки, и чтобы край нового ярлыка совпал с краем бандероли; это производится так искусно, что совершенно незаметно для глаза.

Эта проделка основывается на том, что при поверке табаку в лавке не обращают внимания, соответствует ли бандероль цене табаку, а только смотрят, есть ли на табаке бандероль. Обе эти проделки будут невозможны в том случае, если коробка будет оборочена в целый листок бумаги, на котором будет отпечатана цена табаку и наклеена бандероль».

Чи враховані були редакційні удосконалення, та чи не перевищили додаткові витрати на папір доходів від акцизних марок? Невідомо. Але відомо, що споживачі, не те що б не засуджували економічних правопорушників, а навіть вітали, тому що могли купити якісний тютюн за менші гроші. І що їм до того акцизу? І це наводить на думку: а наскільки законослухняні громадяни – законослухняні?

Уявіть собі, шановний Читачу, якби Ви раптом опинились в приміщенні банку перед відкритим навстіж сейфом повним грошей, при суцільній відсутності людей, камер, більш того, ніхто і ніколи не дізнається про Ваші дії. Якщо Ви релігійна людина, то «голос з небес» каже, що прощає геть усе! У Вас є п’ять хвилин, що зробите: візьмете чужі гроші, чи вийдете з банку при своїх? Чи не завітає до Вашої глибоко доброчесної та сумлінної голови така собі думка, що банкіри далеко небідні люди, банківські вклади громадян надійно застраховані, а Ви (ясна річ) розділите ці гроші з нужденними. І взагалі, якщо ніхто на цьому світі не дізнається, а на тому – пробачають, то може і забути (хвилинок на шість) про законослухняність?

Я провела маленьке нерепрезентативне опитування серед випадкових людей, друзів, знайомих. Результат такий: з десяти опитаних, двоє не взяли б грошей через негативний особистий досвід, один – не визначився, а семеро – полегшили б банківський сейф на більшу або меншу суму. А як би вчинили Ви?…………….………………….

Вкрасти чуже – це приклад активної дії, а не віддати своє – дія пасивна, яка не вимагає надзусиль, але й тут є нюанси.

«Систематическое обкрадывание казны. Утаивание цены сделки по продажи земли, имений. Например, недавно на одной из самых бойких улиц Киева домовладелец Э. продал З. участок земли по 50 руб. за сажень. В купчей решено было указать 22 руб. за сажень, потому и пошлины было взято с 8000 руб. вместо действительной с 18150 руб.

Казна от этой утайки потеряла 400 руб., но потерял также и продавец 3000 руб., благодаря тому, что покупатель, получив купчую, удовлетворил его только суммой в купчей показанною» /«КіевлянинЪ» №13, 1883 год/.

А як Ви, законослухняний Читачу вчиняли в своєму житті? Чи повна вартість фігурувала у вашому договорі купівлі-продажу? Так отож…

Здається, саме неслухняність є нашою природною та вкрай необхідною інстинктивною опцією. Ця риса сформувалась в людині ще з доісторичних часів і зберіглася дотепер саме тому, що є спадковою рисою для виживання індивідуума, роду, виду за будь-яких минулих чи прийдешніх катастрофічних змін. В більш-менш спокійний час, за наявності високої активності, цю опцію треба постійно пригнічувати, тому заведено засуджувати порушників закону. І тільки в часи соціальних потрясінь кількість незгодних «з лінією партії» зростає до 10-15 відсотків, саме вони генерують революційний зсув суспільства, а потім знову настає затишшя на невизначений термін. Тому влада зазвичай поблажлива до різноманітних крадіїв, шахраїв (за винятком крадіїв її держаного майна) та неймовірно безжальна до політичних опонентів.

Чи Ви не згодні? ………………………………………..

Далі ще веселіше, але вже за грощі