Концтабір імені Леніна
Дивна річ ця людська пам’ять. Ще дивніша річ – пам’ять народна.
Щось вона фіксує так міцно, що годі й було б забути – та де там! А щось вщент забуває так, наче й не було того зовсім, наче й не на її землі, не з її народом.
А дещо, взагалі примудряється перекрутити догори дриґом, і в такій недолугій конструкції вперто «пхатися» до омріяного майбутнього. Але воно ж не лізе ніяким боком! Бо не будується пристойне майбутнє на брехливому минулому, бодай і всенародному.
Про що це я? – про наше сьогодення. Запитайте себе, або своїх знайомих: коли в Україні з’явилися перші концтабори? Впевнена, що 9 людей з 10 назвуть 1941 рік, маючи на увазі гітлерівські концтабори. І це відповідь неправильна. Чому? А тому, що документи «родной коммунистической партии» та її вождя – В. І. Леніна (в дивацтві – Ульянова) свідчать про дещо інші дати:
«Написано 9 августа 1918 г.
Печатается по рукописи. Впервые напечатано в 1942 г. в Ленинском сборнике XXXIV
ТЕЛЕГРАММА ПЕНЗЕНСКОМУ ГУБИСПОЛКОМУ
Пенза Губисполком
Копия Евгении Богдановне Бош
Получил Вашу телеграмму. Необходимо организовать усиленную охрану из отборно надежных людей, провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города. Экспедицию пустите в ход. Телеграфируйте об исполнении.
Предсовнаркома Ленин».
/Полное собрание сочинений т. 50 стр. 143-144/
«СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ РСФСР
ПОСТАНОВЛЕНИЕ
от 5 сентября 1918 года О КРАСНОМ ТЕРРОРЕ
Совет Народных Комиссаров, заслушав доклад Председателя Всероссийской Чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности о деятельности этой Комиссии, находит, что при данной ситуации обеспечение тыла путем террора является прямой необходимостью; что для усиления деятельности Всероссийской Чрезвычайной Комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлением по должности и внесения в нее большей планомерности необходимо направить туда возможно большее число ответственных партийных товарищей; что необходимо обеспечить Советскую Республику от классовых врагов путем изолирования их в концентрационных лагерях; что подлежат расстрелу все лица, прикосновенные к белогвардейским организациям, заговорам и мятежам; что необходимо опубликовать имена всех расстрелянных, а также основания применения к ним этой меры.
Подписали: Народный Комиссар Юстиции Д. Курский
Народный Комиссар по Внутренним Делам Г. Петровский
Управляющий Делами Совета Народных Комиссаров Вл. Бонч-Бруевич
СУ, № 19, отд. 1, Ст. 710, 05.09.18».
Прихильники Леніна разом з “какая разница” можуть сказати, “ну, тоді ж була громадянська війна”. Дійсно, але навіщо ж тоді так старанно приховувати ці накази, розпорядження, листи вже після перемоги “Великой октябрьской социалистической революции”, навіть по наш час?
Бо, окрім газет того періоду, які я гортала в газетному фонді Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, інші матеріали (деякі наведені в статті) я знаходила в архіві СБУ в папках та збірниках партійних матеріалів із вицвілим грифом “Сов. Секретно”. Якщо жорстокість була необхідна і виправдана (якщо таке можливо!), то навіщо “Сов. Секретно”? Щось не складається світлий образ “Леніна і Ко”.
Архів СБУ /фото автора/
Майбутній очільник Київської Надзвичайної Комісії («НК») Лацис в 1918 році писав:
«Не ищите в деле обвинительных улик о том, восстал ли он против Совета оружием или словом. Первым долгом вы должны его спросить, к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, каково его образование и какова его профессия. Эти вопросы должны решить судьбу обвиняемого» /журнал «Красный террор», 1 ноября 1918 года/.
Подивіться на дату випуску марки — 1988 рік, “Советский государственный и партийный деятель” — чудова людина, приклад для виховання дітей…
Газета “Більшовик” №73, 1919 рік /фото автора/
Газета “Більшовик” №107, 1919 рік /фото автора/
Додавати усі свої фото з газет із розстрілами — немає сил. Пишіть мені: kaprel@foxpublishing.in.ua, вишлю свої фото. Бо чомусь (цікаво чому б це?) й досі немає цифрової версії газети Більшовик (Київ) за 1919 рік.
Решать судьбу” почали вірні ленінці в РСФСР в 1918 році, а в 1919 воно “прилетіло” в Україну, причому так, що здригнувся увесь цивілізований світ.
Газета «Вечерние огни» 1919 рік, №5. /фото автора/
Поочитайте ще раз відчайдушні волання солдата Добровольчої Армії:
«Что вы здесь делали? Как вы могли допустить такой ужас?» Чи не до Вас він звертається з 1919 року? Що робили Ви в січні-лютому 2014 року, коли на київському Майдані розстрілювали й катували «Небесну сотню»? Де були Ви, коли на майданах Харкова, Донецька, Одеси, … калічили та вбивали патріотів України? Дайте відповідь собі. Не виправдання, а коротку, тиху, чесну відповідь. Для чого? Для того, щоб краще зрозуміти себе, саме як частину суспільства. Для
того, щоб не плекати оманливих сподівань на кшталт: “нового Майдана не буде”, або “Вся Україна повстане”.
Відповідайте виключно за себе.
Фото з сайту “Українська правда” 17.12.2013
/“Українська правда” 17.12.2013, посилання https://life.pravda.com.ua/society/2013/12/17/146059//
Повернемось до суспільства 1919 року. За переписом населення того ж року, в Києві мешкало трохи більше півмільйона жителів (uk.wikipedia.org “Перепис населення Києва 1919 рік”). Приблизна чисельність Червоної армії, яка захопила місто в січні того ж року (по різним даним) від двадцяти до сорока тисяч. Зрозуміло, що після захоплення, армія рушила далі, залишивши по собі інші структури, які почали впроваджувати свої закони й методи керування містом.
Невідома чисельність цих структур, але зрозуміло, що їх точно було не 40 тисяч.
До чого я веду? До того, що 544 тисячне місто мало шанс викинути геть більшовицьких силовиків разом з чиновниками, як би кияни об’єднались. Як би ж…
Чи мали вони бодай шанс на об’єднання та спротив? Думає, що ні.
Подивіться національний склад того самого перепису 1919 року:
росіяни — 232 тис.- 43%
українці — 129 тис. – 24%
євреї — 114 тис. – 21%
поляки — 37 тис. – 7%
Росіяни разом з українцями, євреями й поляками складали 95% населення Києва. Чисельно їх було трохи понад 512 тисяч — сила-силенна. Чи могли б вони, порозумівшись між собою, дати відсіч нечисельним організаторам терору? Очевидно, що так. І саме про це кричав їм біля Анатомічного театру молодий солдат Добровольчої армії.
Але ж, об’єднатись вони не могли. Чому? Тому, що царська влада (як будь-яка авторитарна, недемократична влада) чудово пам’ятала про “розділяй та володарюй”, і треба віддати належне, дуже вправно провадила свою національну політику. Чого тільки варті систематичні погроми: єврейські, вірменські, періодичні німецькі. Дійшло до того, що саме російське слово “погром” увійшло у світову лінгвістичну практику. Зауважу, що російських слів (за всі часи існування російської мови), якими поповнилась світова лінгвістика всього три: спутник, блины і погром. Є над чим подумати щодо нашого східного сусіда, щодо “перестать стрелять”, “не надо нам НАТО”, т.ін.
Поміркуйте, а я продовжу.
Отже, українці ненавиділи росіян за придушення всього національного (Емський указ, Валуєвський циркуляр, хоча б згадайте); росіяни — євреїв за конкуренцію в бізнесових справах. Добряче доклалась до підживлення цього відчуття “братерської любові до ближнього свого” і російська православна церква. Чомусь, за невідомих обставин, найжорстокіші єврейські погроми організовувались на світле свято православної Пасхи! Також, окрема “подяка” членам “Союзу русского народа” більш відомим як “чорносотенці”. Чимало “акцій” вони провели і щодо євреїв, і щодо українців, і щодо поляків.
За такої бурхливої вікової діяльності, росіян, як Ви розумієте, ненавиділи геть усі. Та на цьому не закінчувалась царська політика міжнаціональної ворожнечі. Поляки з українцями також дружніх стосунків не мали – я кажу на загал (безумовно були виключення). Додамо до міжнаціональної ворожнечі ще соціальну прірву в кожної етнічної групи. Отже, резюмуємо: безнадійність сподівань на потужний спротив, навіть в середині однієї етнічної групи.
Тому відповідь на питання солдата: “Що ви тут робили! Як ви могли допустити такий жах?” повинна бути така: хтось з нас переховувався, хтось пішов працювати в нові (старі) державні установи, бо погрожували розстрілом та скінчились дрова, харчі, ціни злетіли в рази, поки могли, обмінювали речі та коштовності на харчі, але і вони скінчились, а в радянських “учреждениях” видавали талони (карточки) на дрова, на хліб. А дехто, здебільшого з чисельного різнонаціонального прошарку нижнього класу київського суспільства, “здавали” своїх колишніх хазяїв направо і наліво, хто вмів писати — строчили доноси на своїх кредиторів (таким чином позбувшись боргів), на сусідів по квартирі (з часом заселившись в омріяні квадратні метри), хтось, щоб помститися коханій (коханому) за образу, т.ін. В царині ненависті людська популяція берегів не має. Якщо буде цікаво, то можу вислати фото декількох заяв, за якими чинились арешти.
Вправно скористався товарищЛенин улюбленою за царів політикою ненависті, лише трошки посунувши кут пропаганди з національно-релігійної на суспільно-класову: “Грабьнаграбленное”. На трьох конях мчала більшовицька революція, ім’я тих коней: ненависть, жадоба, злість.
А тепер, повернемось в нашу сучасність, і згадаємо студентську революцію на граніті 1990 року, Майдани 2004, 2013-2014 років. Пам’ятаєте плакат на марші мільйонів першого грудня 2013 року: “Українці всіх національностей — об’єднуйтесь!”, пам’ятаєте автівки на яких підвозили харчі, речі: від “Lanos” до “Mercedes “? Ми таки стали іншими!!!
Але виклики лишились, ніби-то й не було тих років між 1919 та 2014, знову маємо російську не більшовицьку, так імперську загрозу. Тому треба частіше й глибше зазирати у минуле.
Почитайте телеграми, накази, статті “дедушки” Леніна періоду 1918- …, щоб ще раз подумати про партію більшовиків-комуністів, про вождя “мирового пролетариата”, про ЦК КПРС, і ненадійну народну пам’ять, її вибіркову амнезію.
«…і ні одне, ні одне з кривавих діл комуністів не сховається від народу, ніщо з того, що бачили сьогодні свідки, не зникне з його пам’яті» /стаття «Розкриття Київської чрезвичайки», газета «Шлях», № 42, 1919 рік. /фото нижче/
- Шлях 1919 №42 /фото автора/
Але зникло… Навіть зараз згадувати не поспішаємо, бо ми ж такі ніжні, нам так “Важко оце читати”, або інша версія: “Не може бути!” Такбуло ж! Люди з 1919 жили в тому страхітті, а ми у 2021 не бажаємо навіть прочитати, сидячі в комфорті та спокої, з кавою та чизкейком. Зрозумійте друзі, не усі ми змінились, як виявили вибори 2019 року, навіть більше, щось знову повіяло ненавистю та злобою: “Зробимо їх”. Але так само, як в 1919 – “зробили” самі себе. Тому, щоб раптом знову не примчало нафталінове “Грабь награбленное” — вивчаємо і пам’ятаємо про діяльність “Ленін і Ко”.
Додаю ще, для пам’яті.
Сам Ленін багато своїх настанов (особливо кривавих) засекречував і публічно засуджуючи «перегибы на местах», утаємничено вимагав:
«Т. Крестинскому.
Я предлагаю тотчас обнародовать (для начала можно тайно) комиссию для выработки экстренных мер (в духе Ларина- Ларин прав). Скажем, Вы + Ларин + Владимирский (или Дзержинский) + Рыков? или Милютин.
Тайно подготовить террор: необходимо срочно. А во вторник решим: через СНК оформить или иначе.
1920 г. Ленин»
А задля унеможливлення спротиву:
«Печатается по рукописи
ПРОЕКТ ПОСТАНОВЛЕНИЯ СОВЕТА ОБОРОНЫ О МОБИЛИЗАЦИИ СОВЕТСКИХ СЛУЖАЩИХ
§ 1. На 4 месяца (с 15. VI по 15. X) мобилизовать всех служащих в советских учреждениях мужского пола от 18 до 45 лет, заменив их женщинами или временно сократив известную часть работы.
Примечание к § 1. Освобождаются лишь больные и абсолютно незаменимые, не больше 10%, по разрешениям особой комиссии.
§ 2. Мобилизованных направить в распоряжение военного ведомства. Явка … числа.
§ 3. Мобилизованные отвечают по круговой поруке друг за друга, и их семьи считаются заложниками в случае перехода на сторону неприятеля или дезертирства, или невыполнения данных заданий и т. п.
§ 4. Мобилизованные составляют группы из небольшого числа лиц, по возможности разных специальностей, с тем чтобы каждая группа могла брать на себя, в тылу и на фронте, те или иные задания по формированию, переправе, содержанию войск и тому подобное.
§ 5. Каждый мобилизуемый обязан составить себе получаемую им из книжных складов ЦИК и т. п. библиотечку наиболее необходимых пропагандистских и агитационных брошюр и листовок, за ознакомление с которыми солдат и населения мобилизуемый несет ответственность, будучи обязан еженедельным отчетом о том, как он исполняет эту обязанность.
§ 6. Каждый мобилизуемый немедленно по мобилизации, не позже… дней, обязан дать подробные сведения о своем образовании, прежней службе или прежних занятиях, о местах прежнего своего жительства, о знании им иностранных языков и пр., по особо составляемой программе».
Написано не позднее 31 мая 1919 г. Впервые напечатано в 1933 г. в Ленинском сборнике XXIV.
/Джерело: https:/leninism.su/works/38-tom-54/240-1918-1920.html/
Як стратегічно міркувала людина, як добре зналася на людській психології, в умовах війни зліпила потяг з 18 (!) агітаційних вагонів, і слідкувала за збереженням агіток, правда у своїй типовій манері «суд, трибунал, концтабір, розстріл. /Статті «Не зривайте плакатів» нижче/
Газета «Більшовик» 1919 р., № 67. /фото автора/
А звідки ж папір для політінформації? Ха! Що там довго думати, читайте «Підрахунок паперу»
Газета “Більшовик” 1919 р., № 95 /фото автора/
Газета “Киевская жизнь” 1919 рік, № 5 /фото автора/
Увійшовши у смак, більшовики зупинятися не збирались, це ж так зручно: “немає людини — немає проблеми”, тому голодомори, розстріли, ОГПУ, НКВС, «чорні ворони», уранові рудники, КДБ, псих-диспансери для купки незгодних, із виключно радянським діагнозом «вяло текущая шизофрения».
А зачарована “коротка” народна пам’ять пригадує лише автомат газованої води за 3 копійки, мокру ковбасу по 3,20 карб. та горілку по 3,62 карб. «Какую страну прос…».
Ага…
Подольска Губчека. 1921р. Архів СБУ /фото автора/
Газета «Вечерние огни» № 26, 1919 рік. /фото автора/
Газета «Вечерние огни» № 31, 1919 рік. /фото автора/
P.S.
На останок, друзі, надаю сучасні адреси деяких колишніх київських катівень НК:
вулиця Липська, 16; Садова, 5; Пилипа Орлика, 3; Інститутська, 20/8; Пушкінська, 25.
У дворах цих будинків чекисти проводили розстріли, прикопували тіла в ямах, а коли не було вже куди ховати, то звозили до Лук’янівського кладовища.
Концентраційний табір був за сучасною адресою: вулиця Госпітальна, 24-а (“Пересильна тюрма” — зараз Косий Капонір)
Але, якщо будете шукати біля цих місць бодай якусь пам’ятку за закатованими більшовицькою НК киянами – то даремно. “Навіщо травмувати суспільство” і народну пам’ять…
