Патріотами стаємо зараз
Після майдану 2013-2014 ми думали, що тепер вже остаточно покінчено із «ватніками», що тепер вже ми в більшості своїй точно стали патріотами України. Чому ми так думали? Тому що пам’ятали загиблих героїв Майдану, тому, що «Плине кача» навіть писати зараз важко, не те що слухати. Але ми помилились тоді, ми помились…
З часом виявилось, що певна (немала) кількість електорату живе собі з гаслом «какая разница» й без емоцій, весело розпиває пиво біля алеї «Небесної сотні».
Але мине небагато часу, настане 24 люте і країна прокинеться від звуків вибухів, від телефонних дзвінків з одним словом «почалось». Відтоді кожного дня ми будемо отримувати повідомлення про загиблих мирних мешканців наших сіл та міст, кожного дня, на превеликий жаль, будуть гинути на фронті наші захисники.
З відчуттям болю ми розуміємо, що кількість вбитих збільшується з кожним новим днем рашиської навали. Але чому стала можливо ця навала? Чому саме на нашу країну? Я зараз не про геополітику, не про психіатрію кремлівського фюрера, і не про «мовчання росіяньських ягнят», я про морально світоглядний устрій нашого континенту, нашої планети, світу.
Для чого ми громадяни України опинились в такій тяжкій кровавій трагедії? Чому, наприклад це не сталось (гіпотетично) з угорцями, чи будь-якою іншою країною де присутні руськомовні (я не про те, що Угорщина входить до НАТО, я про те, що вона могла б й не потрапити до НАТО, щобільше, ми б могли вже бути в тому НАТО, або раптом НАТО б розвалився (що не бажано), чи путлер подохнув би у 2013-му (якби, ж!), або тунгуський метеорит рухнув би на рф з такою силою, щоб їй стало не до нас років так на 500, або…)
Могло статися будь-що, але сталось, як сталось: саме з нами й саме російські ракети, бомби падають на саме наші землі, саме російські солдати «приперлись» в наші міста й села, саме влада рф віддає накази вбивати українських воїнів та мирних громадян. Давно вже наша «Небесна сотня» перестала бути сотнею…
Як нам конвертувати ці відчуття суму, жалю до загиблих, поранених, знедолених? Як трансформувати їх в ту необхідну якість, що повинна була б вже бути в нас сформована після майдану 2014 року, після «Небесної сотні»? Що то за якість? Яку настільки життєво необхідну моральну, емоційну рису ми маємо сформувати в собі? Патріотизм? Думаю, що це зрозуміло. Патріотизм не меншості учасників майданів 2004, 2013-2014, а патріотизм вирішальної електоральної виборної більшості громадян України!
Але для чого? Невже в нашому сучасному, глобалізованому світі ще настільки важливо бути патріотом своєї держави? Чому таке старе, навіть древнє поняття, як патріотизм, стало вкрай необхідне 40 мільйонам громадян величезної країни в центрі Європи в XIX столітті?
Я поцікавилась як трактують патріотизм різні словники й навела саме те, яке, на мій погляд, найглибше розкриває це поняття:
«ПАТРІОТИЗМ (від грецьк. πάτριά — вітчизна) — любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, а в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищеназвані почуття та емоційні стани.
П. як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і т.д.), поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам’яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди.
Як почуття П. зароджується в стародавні часи у формі прихильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя…
З виникненням і розвитком феномена держави П., втрачаючи інституціональний характер, наповнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов’язаний із вимогою самовіддано й мужньо захищати Вітчизну, відстоювати її інтереси. Більше того, як зазначає Горацій, “радісно й почесно вмерти за вітчизну”.
В умовах життя суспільних систем з жорстким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип П. зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактування: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політичній системі. Відповідно бажаним “для Батьківщини” врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти…
В умовах розвитку капіталізму, формування націй, утворення національних держав П. стає невід’ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв’язку індивіда та суспільства, одним із критеріїв оцінки громадянина. Морального сенсу П. надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних інтересів, ефективним засобом переведення загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, представників інших націй та національних меншин у межах однієї держави.
П., виростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної виключності, упередженості та недовір’я до людей “іншої крові”. Добре охарактеризував людину-патріота Сантаяна: “Ногами людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай оглядають увесь світ”.
Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набуває в час, коли людство переступило поріг III тис. і несе з собою низку глобальних проблем …, що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної людини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля. В. Скуратівський»
Повний текст тут:
Через співчуття скорботи до загиблих українців та громадян інших країн, що виборюють нашу Незалежність, ми мусимо замість байдужості «какая разница» чи ненависті «сделаем их», чи інших інструментів маніпулятивного виборчого впливу, зародити в собі патріотизм, перетворившись вирішальною більшістю в патріотів України. Можливо саме задля того, що б з часом стати патріотами не тільки України, а й всієї планети.
Виявляється, для сучасного глобалізованого світу патріотизм не є застарілим поняттям, навпаки – це модерне, неймовірно задорого здобуте, але обов’язково-необхідне відчуття цивілізованої людини.
Такими є зараз емоційні, моральні виклики до тих нас, хто переживає, співчуває, але не перебуває на фронті, хто поїхав за кордон, хто має час на себе.
До справи, друзі!
